«Мамо, що ми будемо їсти?»: до 90-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні

22.11.202222.11.2022 admin

Я не можу тебе забуть,

Хлопчику на фастівськім вокзалі!

…

…Я худу пам’ятаю грудь

І очі запалі.

Пам’ятаю: очі були

Дві голодні чорні жаринки,

Поїзди свистіли й гули,

Спекулянтки сміялися дзвінко.

Ти сказав мені: – Мати пішли…

Скоро будуть… За дві хвилинки… –

По обличчю твоєму повзли

Сірі тваринки.

Цей вірш, присвячений враженням 1921 – 1923 рр., написаний Максимом Рильським у 1923 році, але він так само може ілюструвати події голодомору 1932 – 1933 рр. Тоді найбільше від голоду страждали літні люди і діти, і пропонована виставка частково розкриває саме дитячий аспект недитячої трагедії.

Спогади свідків Голодомору, яким тоді було від 3 до 11 років, представлені у виставці, малюють моторошну картину вимирання сіл, проливають світло на причини трагедії: насильственну колективізацію, розкуркулення, непосильні продподатки, вилучення будь-якого провіанту і майна. Любов Полулях з с. Пасківщина Згурівського району Київської області, посилаючись на спогади своєї матері, розповідала, що місцеві активісти забрали навіть замочену для борщу квасолю і витягли з-під дітей подрану половицю. Найдокладнішим образом в усіх представлених спогадах описані способи виживання і меню голодних часів, «смаколики» на кшталт вербового цвіту і молодого очерету (Канашкіна (Борзяк) М.Г., с. Пищики Іркліївського району Полтавської області), або обсмаленого батога (Масло З.І., с. Півні Фастівського району Київської області). Від голоду люди нерідко втрачали людське обличчя, жорстоко розправлялися з крадіями їжі. Жертвами знущань часто ставали саме діти. Випадок забиття до смерті опухлої від голоду дівчинки описує Бугай К.І. (с. Нова Оржиця Згурівського району Київської області), доведення хлопця, спійманого на крадіжці, до самогубства – Канашкіна (Борзяк) М.Г. Дехто зі свідків розповідає про жахливі випадки людоїдства й трупоїдства, жертвами яких також нерідко ставали діти (Масло З.І., Конашкіна (Борзяк) М.Г.).

Деякі із батьків, не бачачи можливості прогодувати дітей, вдавалися до відчайдушних і неоднозначних кроків. Канашкіна (Борзяк) М.Г. згадує сусідню родину, у якій батьки «подались у світ», залишивши напризволяще декілька дітей, які поступово, день за днем, вмирали з голоду. Нерідко батьки вивозили дітей до міста і кидали їх на вокзалі, сподіваючись, що держава подбає про них. Саме такий випадок і описаний у вірші М.Рильського. Діти, покинуті батьками, та діти-сироти поповнювали ряди безпритульних. Про зростання їхньої кількості свідчать «Матеріали про стан безпритульності по Київській області та заходи боротьби з нею на 1933 р.». Згідно з цим документом, приплив безпритульних до Києва у 1932 році, порівняно з попереднім, збільшився майже у 2,5 рази. Частина дітей була прилаштована державою в інтернати та інші установи. Про жахливий стан із харчопродуктами для безпритульних свідчить повідомлення Коростишівського відділу наросвіти, датоване квітнем 1933 року.

Висока смертність серед дітей, зокрема немовлят до року, засвідчена статистичними документами – підсумковими відомостями реєстрації актів громадянського стану. Так, кількість померлих за 1933 рік по м. Києву майже у 3,8 разів перевищувала народжуваність, і складала 28985 осіб, з них дітей до 1 року – 2351, тобто більше 8%. Діти старше 1 року і підлітки у цій статистиці не враховувалися.