ВИСТАВКИ ОН-ЛАЙН 

УКРАЇНІЗАЦІЯ ПО-РАДЯНСЬКИ

admin

17 – 25 квітня 1923 року у Москві відбувся XII з’їзд РКП(б), який проголосив курс на «коренізацію» – політику залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (у ряді випадків – і панівного) статусу їхнім національним мовам з метою посилення впливу більшовиків у національних районах держави. Однією з причин проголошення коренізації було значне пожвавлення національних рухів, яке ставило під загрозу майже монопольний характер керівництва партії більшовиків процесами, що відбувалися у країні.

Складовою частиною коренізації стала українізація. Вона була тим більш актуальною, що український національний рух виявився досить потужним і становив серйозну загрозу для більшовицького режиму. Більшовицька ідеологія не користувалася великою популярністю в Україні, і на початку 1920-х років у партійних та радянських органах тодішньої Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) етнічні українці становили меншість. Серед причин, які офіційно проголошувалися на сторінках партійної і радянської преси, було намагання наблизити русифіковане місто до українського села, налагодити тісніший зв’язок робітничого класу та селянства і таким чином сприяти стабільності українського суспільства.

Окрім внутрішньополітичних завдань, українізація мала також зовнішньополітичне завдання – продемонструвавши, що у Радянському Союзі реалізовується право націй на самовизначення, зробити образ СРСР привабливим для українців, що проживали за його межами.

Процес українізації був започаткований декретом Ради народних комісарів УСРР від 27 липня 1923 року «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», що передбачав перехід на українську мову викладання в навчальних закладах. Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 1 серпня 1923 року, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов’язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління.

На виконання цих декретів Київський губвиконком 19 вересня 1923 року прийняв обов’язкову постанову № 235 (до речі, російською мовою) щодо організації курсів з українознавства. Постанова представлена у запропонованій виставці.

У липні 1924 року до складу Київської губернської комісії з перевірки українізації губернських установ увійшли Сліпанський (голова) і члени комісії – Салтиков, Кулініченко, Шулькевич і Баран. Комісія з національної політики при Київському губкомі 29 липня 1924 року постановила здійснювати політику українізації у плановому порядку, проводити тематичні засідання двічі на місяць, створити т.зв. «трійки» для перевірки результатів українізації та виробити анкету-опитувальник для проведення перевірки.

Документи свідчать, що темпи українізації не задовольняли керівництво. У своїй доповіді у вересні 1924 року голова губернської комісії з перевірки українізації в губернських установах Сліпанський відмічав низькі темпи українізації, які виражалися у недостатньому відвідуванні курсів з українознавства і низькому відсотку службовців-українців. Стан володіння українською мовою наочно демонструють відомості, надані 2-им місцевкомом залізничної станції Київ ІІ: з 37 службовців українською мовою не володів жодний, але усі на 1 січня 1925 року проходили навчання.

Процес українізації вимагав вкладення немалих коштів, і, як видно з протоколу № 74 засідання Президії Київського окрвиконкому 8-го склику від 27 січня 1925 року, не всі організації отримували запитувані кошти: із 25295 крб. загальної суми, на які окрвиконком отримав клопотання від установ, було відпущено тільки 2061 крб.

30 квітня 1925 року ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної «українізації» радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня – резолюцію щодо «українізації» партійного та проф. апарату і радянських установ. Головну роль у наступному здійсненні «українізації» відігравав Народний комісаріат освіти, очолюваний до 1926 року Олександром Шумським, а після його усунення – Миколою Скрипником. Секретарем Центральної комісії з українізації радапарату при РНК УСРР був Антон Приходько.

Вже 12 червня 1925 року Київський губвиконком підводив підсумки перевірки українізації держустанов. Згідно з доповіддю голови комісії Постоловського, на той момент було перевірено 50 державних установ загальною кількістю до 50 тис. співробітників, яких поділили на 4 категорії: 1-а – ті, що добре знають і пишуть українською мовою (18%), 2-га – «українську мову знають зле, але певний поступ у її вивченні мають» (24%), 3-я – «українську мову не знають, але до вивчення її ставляться старанно» (36%), 4-а – «українську мову цілком не знають і жодного поступу у справі її вивчення не виявили» (22%). Далі зазначалося, що з останньої категорії 200 осіб, «як злісні саботажники», підлягали звільненню, 100 з них вже були звільнені.

16 липня 1925 року РНК УСРР прийняв чергову постанову за підписом В.Чубаря і Ф.Беги «Про практичні заходи з українізації радянського апарату» (знов-таки російською мовою). Постанова деталізувала й уточнювала заходи щодо проведення українізації. Згідно неї треба було негайно організувати відомчі комісії з українізації у складі голови установи або його заступника, представника місцевкому, а також спеціально призначених адміністрацією осіб; провести облік особового складу щодо знання української мови по категоріях; здійснювати керівництво курсами з українознавства, створеними при установах; перевести діловодство на українську мову; посилити культурну і наукову роботу українською мовою; поступово переводити на українську мову наукові періодичні видання, насамперед медичні і науково-технічні.

На 10 березня 1926 року окружною комісією в справах українізації було перевірено знання української мови в колективах 367 установ м. Києва, у яких працювало 14855 співробітників. До 1-ої категорії було віднесено 17,7%, до 2-ої – 37,9%, до 3-ої – 44,4%. 3-ю категорію комісія розбила на три підкатегорії: 1) група, що негативно вороже ставиться до українізації, 2) група, що не засвоїла мови не з власної вини (працівники цієї підкатегорії складали більшість), і 3) група, що не засвоїла мови з власної вини. Одночасно зазначалося, що листування українською мовою в установах всесоюзного значення складало не більше 25%, а у відділах виконкому діловодство було українізоване на 95%.

Перебіг українізації ілюструють документи Київського дільничного комітету профспілки робітників і службовців залізничного транспорту. Серед них у виставці представлені обіжники щодо надання звітності, організації та умов роботи курсів з українознавства, заява співробітника щодо бажання стати слухачем курсів.

Інтерес викликають документи щодо змісту навчання на курсах з українознавства (варіанти програми з української мови) та порядку перевірки рівня знань («Положення про перевірку знань укрмови службовців радустанов»). Зважаючи на суворий характер іспитів для службовців, достатньо курйозним виглядає роз’яснення щодо того, який рівень володіння українською мовою вимагається від вагоноводів і кондукторів трамваїв.

Поняття українізації включало в себе й інші напрямки роботи, які розкриті в архівних документах. Серед них запровадження видання україномовної газети «Пролетар» у грудні 1926 року, перевага у наданні школам україномовних підручників (наприклад, у школах Броварського району Київської області на 1 січня 1928 року забезпечення дітей букварами й читанками з рідної мови становило 80-100%, а з російської лише 50%), проведення місячників української культури, у т.ч. серед селянства і представників національних меншин тощо.

Звичайно, всі ці заходи сприяли популяризації української мови і збереженню української ідентичності. Зросла частка українців у радянських і партійних установах, зокрема у 1937 році частка українців у КП(б)У становила 60%. Українізація полегшила соціальну адаптацію селянства у містах і сприяла розвитку української культури. Позитивні наслідки мала ініціатива М.Скрипника щодо поширення українізації на етнографічно українські території РРФСР – Курщину, Воронежчину, Саратовщину, Кубань, Казахстан, зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо.

Разом з тим українізація нерідко носила примусовий характер і проводилася репресивними методами щодо тих, хто недостатньо оволодів українською мовою. Ці факти наведені у рішеннях і листуванні щодо звільнення працівників та адміністративних покарань у справі невиконання декрету про українізацію. Зокрема, 19 січня 1927 року Київським окрвиконкомом була затверджена постанова щодо звільнення з роботи 44 співробітників різних установ Києва за незнання української мови.

Таким чином, наведені архівні документи свідчать, що поняття «українізації» мало широкий зміст і включало в себе не тільки оволодіння українською мовою, але й використання її у діловодстві, побуті, розробку термінологічних словників Інститутом наукової мови, наповнення клубів і бібліотек українською літературою, забезпечення шкіл підручниками на українській мові, випуск численних українських періодичних видань, залучення до роботи у державних установах етнічних українців, вивчення історії української культури тощо. Методи її проведення були характерними для більшовицької політики в інших галузях, тобто часто носили не добровільний і поступовий, а примусовий і штурмовий характер: серед працівників проводилися іспити, ті, що не володіли і «умисно не хотіли вчити українську мову», підлягали звільненню.

На початку 1930-х років починається поступове згортання українізації, яку чим далі частіше кваліфікували як «петлюрівську» і «буржуазно-націоналістичну», супроводжуючи боротьбою зі «скрипниківщиною». Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 року секретарем ЦК КП(б)У П.Постишева.

 

  1. Обов’язкова постанова Київського губвиконкому № 235 від 19 вересня 1923 р. щодо відкриття курсів українознавства.

Держархів Київської області, ф. Р-112, оп. 1, спр. 187, арк. 37зв.

  1. Звіт Київського губернського земельного управління Київському губвиконкому щодо результатів проведення українізації. 17 листопада 1923 р.

Держархів Київської області, ф. Р-348, оп. 1, спр. 1879, арк. 23.

  1. Витяг з протоколу № 42 від 12 липня 1924 р. щодо поповнення складу Губкомісії з перевірки українізації губустанов.

Держархів Київської області, ф. Р-349, оп. 1, спр. 1879, арк. 322.

  1. Протокол № 2/44 засідання Комісії з нацполітики при Київському губкомі від 29 липня 1924 р. з інформацією Комісії з перевірки українізації при ГВК.

Держархів Київської області, ф. Р-111, оп. 1, спр. 572, арк. 341.

  1. Протокол № 4/77 засідання Нацкомісії при Київському губкомі КП(б)У від 14 вересня 1924 р. з доповіддю голови Комісії з українізації при ГВК Сліпанського.

Держархів Київської області, ф. Р-111, оп. 1, спр. 572, арк. 324-325.

  1. Відомості щодо кількості робітників і службовців, які володіють українською мовою і не володіють, але навчаються, станом на 1 січня 1925 року по місцевкому № 2 залізничної станції Київ ІІ.

Держархів Київської області, ф. Р-761, оп. 1, спр. 1376, арк. 3.

  1. Програма з української мови А.Бендерського для кооперативних курсів Всеукраїнської кооперативної спілки. 7 січня 1925 р.

Держархів Київської області, ф. Р-201, оп. 1, спр. 98, арк. 82-82зв.

  1. Програма з української мови на кооперативних курсах Всеукраїнської кооперативної спілки. 14 січня 1925 р.

Держархів Київської області, ф. Р-201, оп. 1, спр. 98, арк. 44-45.

  1. Протокол № 74 засідання президії Київського окрвиконкому 8 склику від 27 січня 1925 р. з розглядом клопотань установ про надання коштів на проведення українізації.

Держархів Київської області, ф. Р-112, оп. 1, спр. 8356, арк. 164, 166зв.-167.

  1. Протокол № 84 президії Київського губерніяльного виконавчого комітету 6-го склику від 4 лютого 1925 р. з інформацією щодо діяльності Інституту наукової мови.

Держархів Київської області, ф. Р-353, оп. 1, спр. 510, арк. 85.

  1. Копія листа Інституту української наукової мови Української академії наук до наркоматів, Центральної комісії в справі українізації, окрвиконкомів та господарчих установ м. Києва щодо надання інформаційної допомоги у підготовці словника ділових термінів. 2 лютого 1927 р.

Держархів Київської області, ф. Р-112, оп. 1, спр. 7801, арк. 10.

  1. Інформація щодо створення комісій з нацполітики. Березень 1925 р.

Держархів Київської області, ф. Р-111, оп. 1, спр. 572, арк. 320.

  1. Анкета по проведенню в життя постанов ХІІ-го партійного з’їзду з національного питання. Березень 1925 р.

Держархів Київської області, ф. Р-111, оп. 1, спр. 572, арк. 321-323.

  1. Протокол № 1 засідання Губнацкомісії при Київському губкомі КП(б)У від 14 квітня 1925 р. з рішеннями по доповіді щодо українізації Південно-західної залізниці та інформацією щодо перевірки перебігу українізації у радянських установах.

Держархів Київської області, ф. Р-111, оп. 1, спр. 572, арк. 292-294.

  1. Протокол № 9 засідання пленуму Київського губерніяльного виконавчого комітету 7-го склику від 12 червня 1925 р. із доповіддю Комісії по перевірці українізації державних установ.

Держархів Київської області, ф. Р-353, оп. 1, спр. 510, арк. 145, 148-148зв.

  1. Постанова Ради народних комісарів УСРР «Про практичні заходи з українізації радянського апарату». 16 липня 1925 р.

Держархів Київської області, ф. Р-112, оп. 1, спр. 1046, арк. 33-34.

  1. Протокол № 88 засідання президії Київського окрвиконкому 8-го склику від 24 березня 1926 р. з доповіддю про стан українізації в окрузі.

Держархів Київської області, ф. Р-112, оп. 1, спр. 1158, арк. 191, 192-192зв.

  1. Обіжник Київського дільничного комітету профспілки робітників і службовців залізничного транспорту всім місцевкомам щодо організації курсів з українознавства. 17 травня 1926 р.

Держархів Київської області, ф. Р-761, оп. 1, спр. 1376, арк. 40-40зв.

  1. Обіжник Київського дільничного комітету профспілки робітників і службовців залізничного транспорту всім місцевкомам щодо надання відомостей про підготовку до проведення українізації. 11 серпня 1926 р.

Держархів Київської області, ф. Р-761, оп. 1, спр. 1376, арк. 117.

  1. Заява Кур’яна Андрія до культкомісії при місцевкомі № 2 залізничної станції Київ ІІ щодо зачислення на українські курси. 30 серпня 1926 р.

Держархів Київської області, ф. Р-761, оп. 1, спр. 1376, арк. 87.

  1. Обіжник Київського дільничного комітету профспілки робітників і службовців залізничного транспорту всім місцевкомам щодо розповсюдження україномовної робітничої газети «Пролетар». 9 грудня 1926 р.

Держархів Київської області, ф. Р-761, оп. 1, спр. 1376, арк. 124.

  1. Положення про перевірку знань української мови службовців радянських установ. 23 грудня 1926 р.

Держархів Київської області, ф. Р-112, оп. 1, спр. 7801, арк. 9-9зв.

  1. Лист Народного секретаріату охорони здоров’я УСРР до Всеукраїнської центральної комісії українізації при РНК УСРР щодо звільнення з посади лікаря-інтерна Державного інституту гігієни виховання Мірецької за незнання української мови. 4 січня 1927 р.

Держархів Київської області, ф. Р-112, оп. 1, спр. 7801, арк. 15.

  1. Витяг з протоколу № 6 засідання президії Київського окрвиконкому від 19 січня 1927 р. щодо звільнення з роботи співробітників установ за незнання української мови.

Держархів Київської області, ф. Р-112, оп. 1, спр. 7801, арк. 2-2зв.

  1. Лист окружного прокурора Київщини щодо листування у справі невиконання декрету про українізацію. 13 квітня 1927 р.

Держархів Київської області, ф. Р-112, оп. 1, спр. 7801, арк. 24.

  1. Роз’яснення Інспектури народної освіти Київського окружного виконавчого комітету урядовій комісії в справі українізації Окркомгоспу і ВЦВК щодо необхідного рівня знання української мови техперсоналом Київського комунального трамваю. 16 квітня 1927 р.

Держархів Київської області, ф. Р-112, оп. 1, спр. 7801, арк. 21.

  1. План заходів Всеукраїнської спілки спілок щодо проведення місячника української культури. 18 червня 1930 р.

Держархів Київської області, ф. Р-510, оп. 1, спр. 93, арк. 105-105зв.